Сценарій виховного заходу
учителя української мови та літератури
Тростянецької ЗОШ І-ІІ ст..
Сидорович Л.В.

Святково прибраний зал. Портрет Б.-І. Антонича прикрашений рушником, поряд – китиці червоної калини. Виставка збірок і монографій про поета.

         Учитель. 5 жовтня 2014 року виповнюється 105 років від дня народження талановитого, але незаслужено забутого сина України – Богдана-Ігоря Антонича. Його поетична творчість є вагомою частиною не тільки української, а й європейської літератури і культури, бо вона несе у світ українське світосприйняття.
         На жаль, поетові судилася дуже драматична доля, причому не тільки в тому, що помер Антонич у 28 - розквіті років і яскравої обдарованості. Головна трагедія поета була в повному замовчуванні його творчих надбань, яке тривало набагато довше, ніж він прожив.
         Упродовж сотні літ він губився і не раз був віднайдений. Навколо його імені творяться міфи, і кожен намагається розгледіти в обличчі поета, який жив колись у Львові, свого Антонича. Для одних Богдан–Ігор постає в образі скромного хлопчини, вченого–самітника, інші уявляють його як богемного митця. Зі слів самого Антонича ми точно знаємо, що він водночас «хрущ на вишні», «мудрий лис», «закоханий в житті поганин», «п’яний дітвак із сонцем у кишені», «рушниця, радістю набита».

Декламатор.
Співучі двері, сивий явір,
старий, мальований поріг.
Так залишилися в уяві
місця дитячих днів моїх,
так доховала пам’ять хлопця
затьмарені вже образи,
такий обмежений став обсяг
тієї пісні, що дрижить,
яка зворушенням хвилює,
та все ж без зайвої сльози
пейзажі споминів малює.
І хочу знову пережить
хлоп’ячі радощі та бурі.
Швидкіш струмує в жилах кров,
і сяють щастям очі хмурі,
в долоні легшає перо.
Тут сиве небо й сиві очі
у затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
земля вівса та ялівцю.
Скорбота мохом оповила
задуману країну цю.
Як символ злиднів виростає
голодне зілля — лобода.
Відвічне небо і безкрає,
відвічна лемківська нужда.
 (Б.-І. Антонич, «Елегія про співучі двері», зі зб. «Три перстені»)

Ведучий. Богдан–Ігор народився в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (сьогодні це територія Польщі).  Саме тому не можна не згадати, що 9 вересня було відзначено ще одну сумну дату – 70 років від початку депортації мешканців Лемківщини, Надсяння, Холмщини – споконвічно українських земель – на територію України. Там з діда-прадіда жили українці. Антонич писав, що «місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з–над Парижа, Варшави чи Москви.  Вірю в батьківську землю і в її поезію».

Ведуча. Мати майбутнього письменника, Ольга Волошинович, походила із села Липовець Сяноцького повіту, що на Лемківщині. На жаль, сьогодні  цього села, як десятків інших,  немає на карті: людей переселили, хати зруйнувалися, залишилися хіба що кам`яні хрести на могилах.

Декламатор.

СЕло мОє лемкІвске…
Батьківське і дідівське.
Де на карті шукати?
Ані сліду не знати...

Ні городів, ні хижі.
Ні садочку на межі.
Лиш надгробки цвинтарні
Попід небом безхмарним...

Заросло, забуяло,
Бур`яном повкривало.
Де могилам вклонятись?
Зі землею зрівнялись.

Висихають дерева,
В`януть трави і квіти.
А вмирають як села?
Як зникають зі світу?

Чи болить їм? Чи тисне
Під грудьми від розпуки?
Чи згадають, що лемки,
Наші діти і внуки?!

Доки ми пам`ятаєм,
Не допустимо смерти.
Липовець і Черемха
Не посміють померти.
(Автор Леся Сидорович.  Дозволю собі зазначити, що із того ж села походить мій дідо, Петро Вар’янка, там народився і мій батько)

Ведучий. Прізвище його родини було Кіт. Коли народився Антонич, батько, сільський греко-католицький  священик Василь Кіт,подумав, може, не годиться таке прізвище для дитини. Хрестив у Андрея Шептицького і сказав йому, що хотів би змінити прізвище. Шептицький запитав, яке ім’я мав батько Василя Кота. «Якщо Антон, то будьте Антонич», — нарік Шептицький. Прізвище поміняла вся родина.
 Ведуча. Тим часом хлоп`я «зі сонцем у кишені» підростало, вбирало в себе всю красу рідної землі, любило й розуміло природу.

Декламатор.

Весна - неначе карусель,
на каруселі білі коні.
Гірське село, в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі
слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!
(Б.-І. Антонич, «Зелена євангелія», зі зб. «Три перстені»)

 Ведучий.  Упродовж 1920–1928 навчався у гімназії гуманітарного типу в Сяноку. «На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови», - згадував М. Кудлик, однокласник Антонича. Він спілкувався лемківським діалектом, але це українська мова.

Ведуча. Уже гімназистом хлопець перечитав усіх тодішніх лауреатів Нобелівської премії, багато творів української та польської класики, мав власну бібліотеку. Його улюбленим поетом був Омар Хайям, «що в чарці поезії холодив розпечені уста», Уїтмен навчав його любити листя, трави.

Декламатор.
Корови моляться до сонця,
що полум'яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.

Від воза місяць відпрягають.
Широке конопляне небо.
Обвіяна далінь безкрая,
і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.
Кужіль, і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
мов свіже молоко до миски.
(Б.-І. Антонич, «Село», зі зб. «Три перстені»)

 Ведучий. В Україні цього поета до 60-х років ніхто не знав. У той час, коли офіційна поезія була публіцистичною, пафосною, в Антонича була образність, яскравість, ідея єдності землі.
Ведуча.  У 1964 році на зразок київського клубу творчої молоді було створено львівський «Пролісок». М Ільницький,  Ю. Брилинський, Б. Козак, Б. Ступка, який тоді грав у театрі імені М.Заньковецької, зробили літературний вечір Антонича, з якого почалося відкриття його імені.

Декламатор.
Я маю дім, при домі сад,
ліричні яблуні у ньому.
Мов свіже молоко – роса,
розваги мед мені палкому.
Мов капелюх, квітчастий дах,
і дім мальований, мов скриня.
Злодії ходять по садах
крізь перелази та вориння.
Обгородити треба конче,
покласти мур з каміння й сну.
Росте в мойому саді сонце –
похмільна квітка тютюну.
Виходжу в сад і юне серце,
незаспокоєне й невтишне,
окрилюю зеленим скерцом
розспіваної тужно вишні.
Виходжу в сад, як сонце гасне
і вечір, мов струна, тремтить.
Життя звабливе і прекрасне
в одній хвилині пережить!
Виходжу в сад, слова зриваю,
дерев натхненних щедру дань.
Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаю
красі нестямній в очі глянь!
(Б.-І. Антонич, «Елегія про перстень пісні», зі зб. «Три перстені»)

Ведучий. Антонича почали видавати з 1966 року. Першим у Пряшеві упорядкував і видав зібрання творів «Перстені молодості» Мікулаш Неверлі. Наступне видання вийшло у 1967 році у Нью–Йорку під редакцією Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Цього ж року в Україні Д.Павличкові вдалося видати книгу творів «Пісня про незнищенність матерії».

 Ведуча. Але резонанс був настільки сильний, що це налякало чиновників, і поета знову почали замовчувати на цілих 20 років.

Декламатор.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
(Б.-І. Антонич, «Вишні»,  зб. «Зелена Євангелія»)

Ведучий. Погодитеся, це не просто поезія – це музика в слові. Мабуть, саме тому творчість Антонича надихає багатьох і сьогодні, а ті хрущі з вишень, серед яких був і

сам  Богдан-Ігор, бентежать їх фантазію.

Декламатор.
Наповнила, залила, затопила
Вишнева повінь вулиці й двори.
Її враз підхопили дужі крила –
Хрущі, мій Боже, линуть догори!

Засліплені любов`ю чи коханням,
Не бачать аніяких перепон.
І будуть смакувати аж до рання
Весни п`янкої неймовірний сон.

Маленькі і невтомні бомбардири
Гудуть, стрекочуть, падають, летять.
На яблуні, на груші і на сливи
Іде до бою незчисленна рать.

Ще все довкола свіже і зелене,
Ще сплять на хмарі весняні дощі.
Ще, може, прилетять сюди до мене
Шевченка чи Антонича хрущі...
(Леся Сидорович)

Ведучий.  М. Ільницький монографію про поета написав у 1967 році. Через політичні зміни вона пролежала до 1991 року.  У 1989 році  він разом із Романом Лубківським видав спогади про Антонича «Весни розспіваної князь».
Ведуча. У європейський контекст Антонича вперше ввів Олександр Флакер із Хорватії. Україніст Орест Зілинський із Праги перший поставив питання про другу дійсність поезії Антонича, порушив проблему поета як міфотворця. Так Антонич увійшов у свідомість як поет європейського формату. Його можна ставити в один ряд із Лоркою та Рільке.
Ведучий. Безперечно, Антонич був освіченою людиною, але він був із Лемківщини. Мало кому вдавалося перебороти діалект, тим паче лемківський. Навіть Франко-поліглот писав по-бойківськи.  Та наполегливому хлопцеві завдяки постійній роботі зі словом це чудово вдалося.

Декламатор.
Навчися  в  теслів  ремесла,  
навчись  тесати  слово.  
Весна  лірична  відплила,  
теслярське  літо  знову.  

Горю  молитвою  сокири,  
ношу  із  срібла  строфи.  
Летять  слова  в  співучий  вирій  
під  неба  синім  мохом.  
(Б.-І.Антонич. «Наука»)

Ведучий. Із 1928 року юнак почав вивчати славістику у Львівському університеті, де навчалося всього десять відсотків українців, решта — поляки та євреї. Антонич хотів опанувати українську літературну мову, створену письменниками, хотів, щоб його творчість була доступною і зрозумілою всім українцям.
Ведуча. Так він став учасником гуртка україністів, створеного студентами слов’янської філології. Лемківський діалект має закріплений наголос, як і в польській. Вивчаючи українську, він ставив наголоси на слова, щоб звучали правильно. Врешті почав писати чистішою українською, ніж галичани. Він  розумів важливість літературної мови, але не відкидав і діалектних скарбів.

Декламатор.
Давно було це. Час летить невпинно,
Стирає села із земних твердинь.
Дітей втрачаєш, ненько-Лемковино!
Бодай думками ти до них полинь.

Як нині Крим зорить осиротіло,
Благає: «Україно, захисти!»,
Колись так Лемковини дуже тіло
Пошматували нелюди-кати.

Порвали тіло, роз`ятрили душу
І вишмарили на усі вітри…
Мовчати годі, тут сказати мушу:
Якщо ти лемко – пам'ять не зітри!

Не стань манкуртом чи космополітом,
Якому кожен кущик – рідний дім.
Ти можеш мандрувати цілим світом,
Та пропадеш без кореня у нім.
(Леся Сидорович)

Ведучий. Антонича любила молодь. Він їздив виступати зі своїми творами, входив у студентське товариство при НТШ, де вечорами читали вірші. Малював, грав на скрипці, писав музику, розумівся на балеті. Віктор Морозов, український співак, композитор, сказав: «Антонич називав свою поезію піснями. Його вірші — це вже написана музика. Її тільки вловити треба і вміти подарувати людям».

Ведуча.  Мабуть, саме тому на слова Антонича створено стільки пісень. Їх виконують сестри Тельнюк, М.Бурмака, В.Морозов та багато інших сучасних виконавців.  А зараз послухайте дивовижну коляду у виконанні дуету «Писанка» (можна переглянути відео за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=7fao9Kz2w7I ).

Декламатор.
Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов'янськеє Дитя,
їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.
(Б.-І.Антонич. «Коляда»)

Ведучий. Помер Богдан-Ігор Антонич 6 липня 1937  на 28-му році життя. Похований у Львові на Янівському цвинтарі.
Ведуча. Б.-І. Антонич прожив неповних 28 років, але за цей недовгий час залишив яскравий слід в поезії, а в перекладах він був справжнім поліглотом. Антонич був співцем, який «носив монети зір, як хлоп’я ґудзики в кишенях, і купував за них ночами хвилини натхнення… Він у білих рукавичках, з квітами на чорному костюмі відійшов, не закінчивши своїх поем, іншим щасливцям залишивши світ — і кучері, і квіт папороті. Антонич надів перстень смерті й відійшов, щоб довести незнищенність матерії».
Декламатор.
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць - золотий горіх.
(Б.-І. Антонич. «Різдво»)

Матеріали для оформлення залу

Львівські письменники про Антонича і його дух у Львові:
Микола Ільницький: «Людина, яка прожила 28 років, досягла колосальних знань. У світовій літературі хіба що Рембо, Лермонтов, Лорка зуміли виявити свій талант у такому концентрованому вигляді. Антонич — це унікальна з’ява не тільки для України, а й для світу».

Микола Шпаковський: «Це джазмен слова. До нього хочеться доторкнутися, потрапити бодай на мить у його життя».

Мар’яна Кияновська: «Антонич – один із найсучасніших поетів, яких я знаю. Письменники повинні написати хороший, красивий роман про Антонича, як Дюма про французьких королів. Його життя і творчість повністю цьому піддаються. Це мусить зробити хтось із нас, а може, і я».

Поетичні твори

• Привітання життя: книжка поезій. Львів, 1931;
• Велика гармонія (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.);
• Три перстені: поеми й лірика. Львів, 1934;
• Книга Лева. Львів, 1936;
• Зелена Євангелія. Посмертне видання. Львів, 1938;
• Ротації. Посмертне видання. Львів, 1938;
• Низка поезій поза збірками;
• Лібрето до опери «Довбуш» (у двох редакціях);
• Поетичні переклади (Ашіль Мільєн, Владислав Белза, Ярослав Врхліцький, Густав Фальке, Райнер Марія Рільке).

Батьків наших, Господи, охорони,
Бо стільки зазнали вже лиха!
Вони бідували у роки війни,
Тож дай їм сьогодні потіху.

Із коренем видерли з рідних земель,
Завезли аж ген поза Віслу.
Хто там порядкує? Глядить хто осель?
Під серцем і досі ще тисне.

Змирились. Селились, кому де вдалось:
У хаті, в коморі, в сусіда.

І тугою серце не раз зайнялось:
«Гой, лемки, за што така біда?»

Земелько! Одна незрадлива єси.
Ти любиш господаря завше.
Є люди, людиcка, а є хижі пси.
Є правда, а є – згусток фальші.

…Болить, коли згадую всі ті часи.
Душа завмирає так щемко.
Антоничу! Бога за всіх нас проси.
Пишаюся тим, що я лемко!

Леся Сидорович