https://www.youtube.com/watch?v=WWQOodbvKak    "Він просто пішов". Поезія в прозі Ірини Сидорович

Ірина Сидорович

 

Ти відчуваєш чорно-білих клавішів магніт?

І побиває пульс усіх частот рекорди?

Ти також забуваєш про ліміт,

Як тільки зазвучать твої акорди?

 

Тобі знайоме неповторне відчуття,

Коли по венах струн течуть вібрації?

І слово "музика" - синонім до "життя"?

І тонеш в океанах нот, емоцій?

 

До твого серця теж підходить

Лише магічний ключик ноти Соль?

Шалений ритм із глузду зводить,

Коли приходить час для сильних доль?

_

 

Ви можете бути різними,

І навіть протилежними:

Він — айзбергами грізними,

Ти — палкими пожежами...

 

Повір, це не проблема,

Із цим можна змиритися,

Якщо ти готова гаснути,

А він готовий топитися...

_

 

Розкаже мого почерку кардіограма

Про все, що солодко так в серці спало...

Дрімали там комедія і драма,

Допоки слово на папір не впало.

_

 

Втомилася. Я повертаюся додому,

У стіни затишні моїх думок.

Куди не глянь — суцільні зміни,

Одне залишилось — талант до помилок.

_

 

Сипучі піски моїх спогадів...

Згадаєш на мить — і провалишся!

Здорового глузду доводи —

Ніщо. Все не так, як здавалося..

 

Квитки у минуле повсюди.

Придбаєш їх — там і залишишся!

Але як було - вже не буде,

Всі звуки дзвінкі стали тишею..

_

 

Натхненню треба протягів, вітрів..

Відчинене вікно і шторм емоцій.

Ця схема не міняється впродовж віків,

Натхненню треба оплесків, овацій.

 

Тоді пробудяться рядки, затоплять рими,

І вже не зупинитися, вже ні!

Якщо впіймав ти музу невловиму,

Від неї не сховатися тобі..

_

 

Щирість твоя запалює вогнем свічки,

Перемагає усмішкою тіні недовіри.

Ти світишся, як жовті світлячки,

Даруєш всім себе без краю й міри..

 

Ти - поєднання непоєднаних речей,

Ти - слів безмежна кількість за хвилину,

В тобі веселість днів і сум ночей,

З тобою я не відчуваю часу плину...

_

 

Книжкових шаф багатоповерхівки,

Де пахне ніжно римою і прозою...

І фотокартки, зроблені на плівку

Старим "зенітом"...моєю мамою...

 

Проміння сонця топиться у тінях

В смарагдовім кутку води і рибок.

Навпроти  землю п`є корінням

Тропічний гість — улюблений вазонок.

 

Мільйони сходинок, що переносять в часі,

Спускаючи у королівство їжі.

Бабусині смаколики пахучі й ласі,

Чай з барбарисом і пампушки свіжі...

 

А ще тут стрих із кораблем-балконом:

Якщо прислухатись, то чути хвилі,

Все за вікном пливе, лоскоче морем.

Там карти й глобуси, колись настільки милі...

_

 

Тонка червона стрічечка любові

Так цупко вплелася в руде волосся..

Мої надії всі напівпрозорі,

Та я їх ще не розгубила зовсім...

 

То страшно так: з новим поривом вітру

На волю рветься нитка кольору гранату,

Від цього холодно, від цього сніг улітку.

Краще хоч трохи мати, ніж не мати..

 

Чекаю, що прийдеш, міцніш зав`яжеш,

Не даш зірватись, загубитись в бурі..

Та ось вона уже летить, кружляє...

Нема вишневого, лиш хмари хмурі...

_

 

Візьму твої слова і покладу в мішечок,

Всі літери зберу і зшию клаптики.

Нікому не покажу, не розкажу,

Сховаю десь на крайчику Галактики.

 

Слова ті будуть там світити зорям,

І зорям будуть заздрити планети,

Бо в цьому просторі нема любові,

Амури там не заряджають арбалети..

 

Там вакуум і холод. Больш нічого.

Красиво, звісно, але порожнеча.

Поки людина рветься підкорити космос,

Піщинці кожній сниться звідти втеча...

_

 

Вже саме час прокинутись і взятися за діло,

Не кавою напитись, а бажанням жити,

Кричати, випустити все, що наболіло,

Пригнічення й сонливості не залишити!

 

Зірватись з місця й бігти, нестись, гнати!

Не зупинятись! Куди бачиш, навіть далі!

Все на шляху ламати і змітати

Заради себе, а не за медалі!

 

Ризикувати на межі провалля,

Над прірвами стрибаючи літати!

В безпеці — не життя, а існування...

Кому ж, як не тобі, це знати?

 

Здмухнути пил зі стун і клавіш,

Мелодією литись, бризкати фонтаном!

Як хочеш стати кращим — станеш

Повір, що це не є самообманом!

 

Співати доти, поки не захрипнеш!

І суть не в тому, щоб попасти в ноти!

Живи на повну - і до цього звикнеш!

Ти ж знаєш, що адреналін — наркотик?

 

Давай, вперед, назустріч сонцю й світлу!

Навіть якщо за вікнами дощі,

Радій моменту, не чекай до літа!

Не на календарі воно, воно в душі!

 

Давай, танцюй, у тебе повно сили!

Не відпускай екстаз та ейфорію!

Бо ми не будем вічно молодими,

Бо лиш сьогодні — час на мрію!

 

Пиши вірші, новели і романи,

Про критику не думай, все одно засудять!

Ти експериментуй і відкривай закони,

А за спиною завжди говорити будуть...

 

Ламай стереотипи і виходь за рамки!

На вулицях — століття креативу!

Спіши, збирай мозаїки уламки!

Не встигнеш — віднесе відпливом...

_

 

Ти пензлик в руку взяв — і провалився

У світ, який придумав, світ фантазій.

Він жив в твоїй уяві й народився,

У ньому ти король і в`язень.

 

Полилась фарба. Акварель — твоя стихія.

Без дозволу і крапля не впаде.

І так, як вмієш ти, ніхто не вміє.

Талант цей жоден в тебе не вкраде.

 

Із помахом руки закрутиться палітра.

Кружлятимуть на хвилях кольорів

Мажору метри і мінору літри.

Не вистачає літер, мало слів.

_

 

Таких, як ти, напевно, не буває.

Напевно, я придумала тебе,

Блукаючи доріжками трамваїв,

Блукаючи і гублячи себе...

 

Ти не банальність, не закономірність,

Ти — щось незвичне, виняток із правил.

Не той, хто дарував би ніжнісь,

Той, хто змінив мене. І ким я стала?

 

У голові моїй бардак і хаос.

Я вже не тут, але іще не там.

Я забуваю твій потрохи голос,

Йдучи назустріч вже новим світам..

 

Сам знаєш: я би краще залишилась

Назавжди в цьому Всесвіті думок,

Та стоячи на місці — б загубилась,

Отож, заплющу очі...Зроблю крок...

_

 

Дванадцять снів. Дванадцять короткометражок,

Де я і ти щасливі. Ти і я.

Тих слів, що там, ти наяву не скажеш,

Насправді ти ж не мій, я ж не твоя..

 

Дванадцять снів. А потім — ранок.

Реальність все розставить на свої місця.

На паузу натисне вже світанок.

На жаль, ніколи не додивлюсь до кінця..

 

Дванадцять снів. Рожеві мелодрами:

Крутий сюжет, захоплюючий план.

Я трохи заблукала між світами.

Не віриться, кіно — самообман...

 

Дванадцять снів. За що й навіщо?

Немає тут — нехай не буде й там!

Вже, як в кінотеатр, іду у ліжко,

А стелі висота — то мій екран..

_

 

Пробач, але не вмію я "наполовину",

Впадаю в крайнощі: нічого або все.

Шукати золоту цю середину —

Не завжди вихід. Іноді — це пил в лице.

 

І знову, все поставивши на карту,

Програю. Але хай вже краще так,

Аніж ніколи й не дійти до старту,

І не змінивши, все залишити "ніяк".

_

 

І хто тобі сказав, що все погано?

А раптом все і справді навпаки?

Бо ти ж не знаєш, що тебе чекало

На фініші шляху, яким так мріяв йти.

 

Ти озирнись, згадай. Невже ніразу

Ти подумки не дякував за те,

Що не отримав все одразу?

Ти долю не кляни. Вона — святе..

_

 

Не за горами ненависний понеділок.

Тепло від мене забере велике місто...

У ньому до таких, як я, немає діла.

Я можу тільки рахувати днів намисто...

 

І знову все, як завжди, все по колу...

За цим сценарієм ми виступаємо вже в сотий раз.

Ми звикли в хорі чути тільки своє соло,

Таких мільйони, та самотній кожен з нас.

 

Колись все зміниться, і чорне стане білим,

А я не зможу більше без кав`ярень і трамваїв..

Я з ними стану неподільним цілим

І домом називатиму стареньке місто левів...

_

 

А я люблю робити подарунки,

Але не на свята, а просто так.

Усі ці віршики, брелоки та малюнки

Лиш за таких обставин мають цінність,

Тоді вони не неминуча необхідність,

Тоді вони - приємний знак.

_

 

Свобода — це одна з сторін медалі.

Та палка завжди має два кінці.

Чому людина часто обирає

Самотність за основу у житті?

 

Вільний лиш той, хто втратив все на світі,

Усе, заради чого існував чи жив,

А ти ціле життя шукаєш ліки,

щоб загубити все, що ти любив...

_

 

Всі знають: паралелі не перетинаються,

А перпендикуляри — на коротку мить,

Що вже зламали — більше не ламається,

що вже згоріло — більше не горить.

_

 

У кожному зашкалює ця індивідуальність

І кожен впевнений, що не такий, як всі.

Ця тема не втрачає актуальності:

Скільки людей існує — стільки і світів.

_

Якщо колись переді мною двері зачинив,

То вже мене ніколи не наздоженеш.

Я здатна на багато дивних див,

Але не думай, що у них немає меж.

_

Живи моментом. Цим. Не попереднім, не наступним.

Ти — це сьогодні, а не вчора і не завтра.

Багато планів — щастя ще не запорука...

Це тільки гра, до того ж і азартна.

 

Минуле — коридор дверей замкнУтих:

Висять колодки, дивишся крізь шпарки.

Усім потрібне те, чого не повернути,

Але повір, воно того не варте.

_

Є люди-киці. Це так чудно!

Ти дивишся і розумієш: кіт котом.

Таким ніколи не буває нудно,

Такі у вільний час займуться сном:)

_

За чим я бігала, чого шукала?

І що я маю? Досвід. От і все.

Ще недостатньо мене доля поламала,

Ще недостатньо заганяла я себе.

 

Я мазохістка. Впевнений мій крок.

Не інші роблять боляче, то я сама.

Мене лякає: не боюся помилок,

Навіть якщо ця помилка одна.

 

Одна. Одна і та ж. І знову, знову...

Танцює хоровод моїх думок.

Таких, як я, граблі, напевно, не навчать ніколи.

А може, просто було недостатньо цих голок?

 

Можливо, були вони недостатньо гострі?

Чи вже не помічаю їх в собі?

Я мрію про романи, як в Джейн Остін,

Але такого не буває у житті.

_

 

Відкрила двері й ніжно усміхнулась.

В очах любов до світу і бажання жити..

Такою ти мені запам`яталась.

Та я була мала, мені було не зрозуміти...

 

Не знала я тоді, що все це не назавжди,

І жити ти спішила не з своєї волі...

На жаль, тебе не пам`ятаю майже,

В житті моєму не дограла ти своєї ролі...

 

Напевно, до кінця не розумію,

Наскільки всім тебе не вистачає.

Вже 10 років світ без тебе мліє,

Вже 10 років все без тебе сенс втрачає...

(Хресній мамі)

---

Не зразу скажеш, та й не треба.

І так все бачу у твоїх очах...

Тонув там не один — у синім морі неба,

Але не довго були крила на плечах...

 

Ти їм пробач, вони ж не вміють.

Ніхто ж любить не вміє так, як ти!

Де ти гориш — там інші тільки тліють,

Де плачеш ти, там в інших - ні сльози.

 

Душа твоя — билиночка на вітрі.

Не зачепіть, зламаєте, дурні!

Вам не відомо, скільки ніжності в повітрі

В її присутності. Відомо лиш мені

(Подрузі)

----

Слова й рядки ці — не канати.

Тебе до себе я не примотаю...

І хто тримає, той не буде мати,

А мати буде той, хто відпускає.

_

 

Таких очей, як в неї, ти іще не бачив:

Світло-зелене щастя і темно-зелений біль.

Нестримна й сильна, хоч дюймовка наче,

Вона в тіні не житиме, це інші — її тінь.

 

Вона — це сміх дзвінкий і запах кави.

Вона — пантера, а не кошеня..

Не грай із нею і не будь лукавим,

Про це жалітимеш ти все своє життя.

_(Подрузі)

----                                                                 

Твої слова для мене були аксіомами,

Не теоремами, які довести складно,

Та доля не нагородила комами,

вона подарувала нам лиш крапку.

_

 

Все поділилося на "До" і "Після",

Ніщо уже не буде, як колись.

Мене вже не врятує випадкова пісня..

Мене врятує Мамине "Молись..."

_

 

А на душі мінор, листопадОва осінь,

Холодний дощ й гірка пекуча сіль..

Напевно, я не знала зовсім,

Як боляче буває лиш від слів.

 

Як боляче від тих, що вже сказали,

Але якщо це правда — то нехай.

Бо набагато гірше — де змовчали,

Хоч говорити можна через край.

_

 

Не буде більше цих розмов до ранку...

Не буде кілометрів переписки...

Я не шкодую, що пішла за рамки,

Шкодуєш ти, що підпустив так близько.

_

 

Байдужих не ненавидять ночами.

Коханих — навіть дуже, чесно.

Але не крок між цими почуттями,

Між ними прірва, у якій же сам і щезнеш.

_

 

Я — синтез книг, які читала,

І суміш музики в моїм плей-лісті,

І тих людей, яких я зустрічала

В потрібний час і у потрібнім місці.

 

Я — ті акорди, що звучать в повітрі.

І ті слова, що завжди говорила,

І намистинки темні й світлі,

Як з них плела — себе творила.

 

В малюнках, що в моїм блокноті,

Там також я — це ж я їх малювала.

Це ж я лишаюся у кожній ноті,

у кожній пісні, що колись співала.

 

І вірш цей — також я, мене в нім досить.

Я так, як вміла, так вам написала...

Навколо мене — тиша стоголоса,

А в тиші — я. Це ж я її мовчала...

_

 

Ти говорив мені чудові речі,

Та це ілюзія, як і те, що ми разом.

Це швидше те, що я хотіла чути,

Ніж те, що ти мав на увазі...

_

 

Гарячий чай...Так, ніби він мене врятує,

Всі спогади зітре про мій холодний день,

Солодким дотиком усі відкриті рани залікує,

Приховані ж залишить він для лікарів-пісень.

 

 

Написано протягом 26 лютого-березня 2013 р.