«Геній, народжений із полум`я лемківської ватри"

Під такою назвою в Золочівському НВК 7 грудня відбувся літературний вечір, присвячений 105 річниці від дня народження лемківського поета Б.-І.Антонича. Організатором було "Родинне дерево" (голова - Наливайко С.М.). 

 Неповторну атмосферу й затишок створила "Школа радості" - Золочівський НВК. Чудовий сценарій, художні номери, організація заходу - все вдалося якнайкраще.

Вихованці цього навчального закладу подемонстрували свої хореографічні таланти.

Директор Золочівського НВК  Сухецька Ярина Дмитрівна відкрила гостям ще одну грань свого таланту. Вона душевно виконала лемківську пісню "Ой верше, мій верше", а також проникливо декламувала поезії Б.-І. Антонича.

Усі присутні не лише ознайомилися з біографією та творчістю лемківського генія, але й мали змогу прочитати його поезії, обравши якусь собі до душі.

Свою поезію "Село моє лемківське" читала і я, адже мій батько походить із того самого села, що й маті Б.-І. Антонича - с.Липовець Сяноцького повіту.

http://youtu.be/_pX4ROVOfr8.  

http://youtu.be/A-zkH3Ad0OA.

Село мОє лемкІвське..

Батьківське і дідівське.

Де на карті шукати?
Ані сліду не знати...

 

Ні городів, ні хижі.

Ні садочку на межі.

Лиш надгробки цвинтарні
Попід небом безхмарним...

 

Заросло, забуяло,
Бур
`яном повкривало.
Де могилам вклонятись?
Зі землею зрівнялись.

Висихають дерева,
В
`януть трави і квіти.
А вмирають як села?
Як зникають зі світу?

Чи болить їм? Чи тисне
Під грудьми від розпуки?
Чи згадають, що лемки,
Наші діти і внуки??

 

Доки ми пам`ятаєм,
Не допустимо смерти.
Липовець і Черемха
Не посміють померти.

Леся Сидорович


Цікаві факти з життя, численні відеоматеріали про Б.-Ігоря, лемківські пісні й танці, декламація поезії - глядачам було що послухати й подивитися.


                  Сни мого села

Кажуть, що добрим справам і Господь сприяє. 19 жовтня 2014 року було сонячно й тепло, тому багато людей прийшло на молебень, що відбувся біля пам`ятника депортованим українцям на роздоріжжі вулиць Львівської та Шевченка.

Далі захід продовжився в малому залі районного Народного дому. Насамперед голова організації «Родинне дерево» Світлана Наливайко запропонувала присутнім вшанувати хвилиною мовчання всіх тих, хто не пережив депортації, не дожив до незалежності України, а також тих, хто загинув у наш час, захищаючи суверенітет держави.

Після цього залунала пісня І.Войтовича на сл.. К.Тихонової «Пам`яті Небесної сотні» (виконували І. Войтович та І. Курач). Далі було представлено гостей, які приїхали зі Львова, а це голова Об'єднання товариств депортованих українців «Закерзоння», голова Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння» Середа В.М., Швягла Я.С. із дружиною, Притулка В.Г. та Притулка Г.В., Гичка О.

Про 70-річчя депортації українців з етнічних земель нагадав  Вар`янка М.П. , історико-географічний нарис Надсяння озвучила учитель географії Золочівської ЗОШ І-ІІІ ст.. № 1 Тимощук О.Є.
         Про село Ніновичі розповідала  Л. М Каршневич (Баран), яка прийшла разом зі своєю мамою, Марією Андріївною Баран (Клюфас). Присутні мали змогу переглянути презентацію зі світлинами сьогодення згаданого села. А для усіх матерів, на чиї плечі ліг тягар виховання дітей у непростих умовах, залунала зворушлива «Пісня про маму» у виконанні ансамблю «Іскорки радості» («Школа радості», художній керівник – Чуха М.Д.).

  Продовжили розповіді про с. Ніновичі К. І. Баран та Н.В. Олійник.

 Ще одне село Надсяння, Заліська Воля, ожило в розповіді І.Д. Русенюк (Малиш) (на фото), учителя Білокамінського НВК, та Г.В. Висоцької.

               

Окрасою свята став і вокальний квартет «Школи радості» (художній керівник – Чуха М.Д.), який щиро поділився своїми мріями в пісні «Є в кожного з нас».

Слухаючи всі ці спогади, у ведучої свята, Лесі Сидорович, лягли на папір такі рядки:


Історія написана не нами,
Але від нас залежить об
`єднання.
Залишилися доньками й синами
Усі, чиє коріння – у Надсянні.

Могили предків – там, на Закерзонні.
Земля дідів сьогодні в гості кличе.
І в снах приходить вчора і сьогодні
Надсяння рідне, рідні Ніновичі.

І річка Вишня хвилями плюскоче,
На цвинтарях ростуть дерева й квіти.
Гірка сльоза текти зрадливо хоче -
Без рідної землі зростають діти.

Болить, пече і не дає забути,
Бо непрості в переселенців долі.
Ці спогади непросто всім нам чути.
Згадаєм Хотинець, Заліську Волю.

…Історію напишемо самі ми.
Ніщо не маєм права забувати.
Усі ми – члени спільної родини,
Бо в нас єдина Україна-мати!


         Завершив зустріч ансамбль «Іскорки радості» піснею «Молитва за Україну». Справді, наша сила – в єдності і молитві. Не забуваймо про це.

         Леся Сидорович, учитель Тростянецької ЗОШ І-ІІ ст.., член організації «Родинне дерево»


                    Наша правда у слові

Уже вкотре в м.Золочів товариство «Родинне дерево», яке об’єднує вихідців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння тощо, покликало своїх членів та симпатиків у гурт. Цього разу зустріч відбулася 15 червня 2014 року  в малому залі районного народного дому«Просвіта».

                   У такий неспокійний і тривожний для країни час не місце гучним забавам. Але причиною зібратися разом стало те, що цього року відзначаємо 70-річчя початку депортації українців із їх етнічних земель, із Закерзоння.

Початок був символічним: голова товариства Наливайко С.М. після вступного слова оголосила хвилину мовчання, щоби вшанувати всіх загиблих – і тих, хто не пережив насильницьке переселення в Радянську Україну 70 років тому, і тих, хто загинув сьогодні, захищаючи незалежність нашої суверенної  держави. І хто б міг подумати, що символом героїв, названих згодом Небесною сотнею, стане саме лемківська пісня «Плине кача по Тисині»… Саме ця пісня лунала в залі під час хвилини мовчання, і в кожного до горла підкочувався клубок.

Далі ведуча свята Леся Сидорович представила поважних гостей. Це були Володимир Барна, знаний український і зокрема лемківський поет, автор 20 поетичних збірок, член Національної спілки письменників України і член Національної спілки журналістів України; відома золочівська поетеса Ольга Кіс, теж член Національної спілки письменників України; а також ще одна наша землячка, поетеса-золочів`янка Ірина Яворська. Слово надали гостям, і кожен із них не шкодував гарних поезій для слухачів.

І знову залунала пісня. Не просто пісня, а таке високе Слово, яке ось уже кілька десятків років не дає забути про частину українців, які мирно жили в Бескидах, але втратили рідну землю. Ірина Сидорович та Юлія Мірчук (із родини Вар`янка) виконали лемківську пісню «Ой верше, мій верше». 

http://youtu.be/MEYcB9iNsL4.   

 

«Земля батьків, далека Лемковина», «Батьків моїх, Господи, охорони», «Село моє лемківське» - ці поезії читала автор, Леся Сидорович. Ось одна з них, що була написана за день до цього:        

Давно було це... Час летить невпинно,
Стирає села із земних твердинь.
Дітей втрачаєш, ненько-Лемковино!
Бодай думками ти до них полинь.

Як нині Крим зорить осиротіло,
Благає: «Україно, захисти!»,
Колись так Лемковини дуже тіло
Пошматували нелюди-кати.

Порвали тіло, роз
`ятрили душу
І вишмарили на усі вітри…
Мовчати годі, тут сказати мушу:
Якщо ти лемко – пам'ять не зітри!

Не стань манкуртом чи космополітом,
Якому кожен кущик – рідний дім.
Ти можеш мандрувати цілим світом,
Та пропадеш без кореня у нім.

Для того, щоб наймолодші пагінці «Родинного дерева» не цуралися свого минулого, усе частіше їх запрошують виступати на сцені. І вони охоче погоджуються, хоча страшенно хвилюються. Так, чудово заспівала пісню «Я щаслива дуже, друзі» Вікторія Болкутович, А Дмитрик Баран виконав кілька мелодій на сопілці. Цікаво, що перед його виступом панувала певна інтрига: усі присутні бачили на екрані кліп Павла Табакова «Запитай», але не знали, що саме хлопчина з цього кліпу зараз гратиме на сопілці.

Лунали в цей день пісні і в авторському виконанні. Чудово співали Ігор Войтович та Ігор Курач «Молитва про Україну», «Я так люблю, Україно, тебе».

Чи спроможеться Україна гідно відзначити сумний ювілей однієї із найбільших трагедій людства – 70 річницю депортації? Час покаже. Але товариство «Родинне дерево» разом із золочів`янами і надалі буде нагадувати відому істину: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.

 

Член товариства «Родинне дерево» Леся Сидорович (Вар`янка)



                «Моє село лемківске»

13 жовтня 2013 року, напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці,  у Золочеві в  тісне коло зійшлися члени та симпатики товариства «Родинне дерево». Молебень, який відправляло 13 священиків різних конфесій, зібрав біля пам`ятника депортованим українцям багато небайдужих. (Варто пригадати,  що пам’ятник “Родинне дерево” освячено в м.Золочів Львівської області 24 жовтня 2010 року. Його споруджено суспільно-культурною громадською організацією українців, депортованих у 1944-1947 роках із Лемківщини, Любачівщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини).

«Знов зібралися разом докупи два села, як сусіди близькі. Це Черемха з Липовцем із Польщі завітали у наші краї». Саме ці слова стали лейтмотивом зустрічі, яка далі відбувалася в малому залі Народного дому «Просвіта».

Із перших акордів лемківського гімну «Гори наши Карпати», які залунали піднесено і врочисто, стало зрозуміло, що свято обіцяє бути наповненим високою духовною наснагою. 

.  А далі – ще більш хвилюючі слова поезії Лесі Сидорович:

Земля батьків, далека Лемковина.

Могили предків постають зі снів.

Чи ти була у Бога в чомусь винна,
Що розгубила вс
іх своїх синів?!

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали... Корені рубали...

Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна лайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
«Ми тут свої, а там – чужі, чужі»...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

«Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі».

...Земля дідів, квітуча Лемковина!
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

І вже на такій високій ноті пройшов увесь захід. Організатори дійства підійшли до справи дуже серйозно, тому присутні в залі змогли почути і про географічне положення двох лемківських сіл, Липовця і Черемхи (А.М. Сенчакович), і цікаві історичні факти з їх історії (ведуча Л.В. Сидорович), і спогади людей, які народилися та провели свої дитячі роки на тих землях. Чудові лемківські пісні звучали з уст «Фільварських музик» (Богдан та Ігор Стефури (теж за походженням із Липівця); Олег Юркевич).

Неповторні враження залишилися від невеликої вистави золочівського народного театру: під керівництвом режисера  І.А.Вархоли актори-аматори чудово зіграли лемківське сватання.

Не можна було не згадати найвідомішого лемківського поета

Б.-І.Антонича. Про нього розповіла Я.Д .Сухецька. Відкриттям для багатьох стало те, що малий Богдан-Ігор в 10-річному віці жив і навчався в Липівці, а його дідо був там священиком.

Надзвичайно приємно, що серед гостей були поляки, які тепер живуть і господарюють на території, де були розташовані ці два села. П.Антоній пообіцяв, що вони будуть шанобливо ставитися до лемківських земель і не завдавати їм шкоди. А ще запрошував у гості.

Попросив слова і о.Ігор. Серед усіх гарних слів на адресу організаторів зустрічі хочеться виокремити й таке: буде сприяти організації поїздки в Липівець і Черемху, щоби відправити там службу Божу. Адже цього на могилах ніхто не робив упродовж десятиліть...

Голова товариства «Родинне дерево» С.М.Наливайко подякувала всім, хто так чи інакше долучився до цього свята: збирав інформацію, випікав, прикрашав зал, готував музичні номери. Було дуже приємно, що в залі майже не було порожніх місць, а дітей і молоді приходить щоразу більше.

         Той, хто не знає свого минулого, не матиме майбутнього. На жаль, цих двох сіл, як і багатьох інших на Закерзонні, вже нема. А чи житимуть вони в наших серцях, залежить тільки від нас.

Завершила свято поетичними рядками Леся Сидорович:

Село моє лемківске...

Батьківське і дідівське.

Де на карті шукати?
Ані сліду не знати...

 

Ні городу, ні хижі.

Ні садочку, ні межі.

Лиш надгробки цвинтарні
Попід небом безхмарним...

 

Заросло, забуяло,
Бур
`яном повкривало.
Де могилам вклонятись?
Зі землею зрівнялись.

...Висихають дерева,
В
`януть трави і квіти.
А вмирають як села?
Як зникають зі світу?

Чи болить їм? Чи тисне
Під грудьми від розпуки?
Чи згадають, що лемки,
Наші діти і внуки?!

 

...Доки ми пам`ятаєм,
Не допустимо смерти.
Липовець і Черемха
Не посміють померти!

 

Ведуча свята, член товариства «Родинне дерево», учитель української мови та літератури Тростянецької ЗОШ І-ІІ ст. Сидорович Л.В.